• Спогад 🌚

Вітаю, друзі 🖐️

Чесно кажучи сьогодні навіть сумнівався писати допис чи ні, бо не мав ані ідей, ані особливого бажання. Да і в можливостях теж з'явилися обмеження: проблеми зі світлом та нестабільне інтернет з'єднання. Та все ж не хотілося вибиватися з графіку і я пішов шукати натхнення. Знайшов його абсолютно випадково в одному зі своїх старих артів. Власне це зображення я і розмістив на прев'ю до посту. Картинка змусила згадати одну з моїх давніх пригод, якою я і поділюся сьогодні.

Це був один з тих прохолодних, осінніх днів з темною, депресивною атмосферою, що кружляла у повітрі та наштовхувала на якісь абсолютно неадекватні дії. Можливо, свідомість потребувала чогось більшого, ніж споглядання мертвої тихої сірості... хотілося кольорів, хоча б у враженнях... тому я і мій друг вирішили піти у далеку пішу прогулянку до передмістя. Перед нами стояла ціль дійти до чарівного озера, що знаходиться біля лісу в одному з крихітних сіл неподалік від міста.
Наш шлях пролягав через довгу самотню дорогу, що тяглася єдиною судиною крізь чорні поля пустки.

Час минув досить швидко. Всю дорогу ми ділилися різними історіями та звісно ж жартували. Ці кілометри були зовсім непомітними.
Нарешті ми дісталися села і вже були буквально в кількох кроках від своєї цілі.
Дорога втомила нас. Це було дуже відчутно. До того ж прокинувся голод. Ми пішли в місцевий магазинчик та купили погризти різної дрібноти: чипсів, сухариків та звісно ж щось залити у спраглу горлянку (по пляшці пива). Набивши кишені підсилювачами вражень ми рушили медитувати до омріяного озера.

Всівшись на самому берегу тихої води ми нарешті знайшли спокій. Кілька годин ми просто дивилися на речі які нас оточують. На озеро. На дерева. Картинка наче застигла. Ніякого руху навколо. Ніяких звуків. Тиша. Мертва тиша. Реальність стала на паузу. І лише хрумтіння сухариків на зубах видавало, що час все ж йде вперед.

Світловий день закінчувався. Треба було піднімати свої сідала та пройти той самий шлях назад. Як же не хотілося...
Ми знову ступили на довгу доріжку крізь поля. Не пройшовши і її третини, ми почали думати як швидше дістатися додому. Оскільки свої реактивні ранці ми забули вдома, в голову не прийшло нічого кращого ніж просто зрізати шлях. Покинути протоптану доріжку та піти крізь поля.
Перші кроки в бруд були обнадійливими, бо ми лише трохи забруднили свої кросівки. Не страшно. Після перших пари сотень метрів топтання грязюки у нас почалися проблеми. Земля перестала бути землею. Це була чорна бездонна в'язка каша, яка з кожним наступним кроком засмоктувала все глибше.

Обставини змушували змінити план та шукати найближчого твердого місця, на яке нога може стати так, щоб було видно хоча б свої кросівки. Наступні 100 метрів шляху ми подолали за годину з лишком. Кожен крок був наче у відро з цементом. Ми бачили лише свої коліна, інше було в багнюці. Після виснажливого фітнесу, падінь в бруд та безкінечного ковиряння в багнюці в надії знайти десь там свої кросівки, ми все ж вибралися на суходіл.
Чорні, змерзлі, брудні, спраглі та без сил ми рушили в останні свої кілометри до омріяного дому. Відпочинок та тепла вода стали новою ціллю для нас.

Півдня тому цінність цих речей була для мене нульовою, а домашнє тепло та можливість присісти сприймалася як належне. Навіть більше, це гнітило... а коли тебе засмучує спокій та затишок, ти маєш заново віднайти його.

---

📌 Всі зображення в цьому дописі згенеровано за допомогою:

• Bing.AI 🤖
• GetImg.AI 🤖

---

На цьому буду завершувати. Треба ще йти підзарядити все, поки світло є 😅
Дякую що зайшли до мене ;)

Гарного дня всім та вдалого тижня, народ 🍀