Занепад
Нещодавно мені зателефонував батько і попросив допомогти йому привезти дещо з його заміської ділянки, яку в Україні називають дача. В 90-ті роки був тренд, коли багатьом охочим роздавали ділянки землі у 6 соток для вирощування якоїсь городини чи облаштування саду. Мій батько був одним із тих, хто отримав таку ділянку. Він народився в селі, але все життя прожив у місті. Незважаючи на це, він завжди тяжів до землі і до роботи на городі. Дача на багато років стала його улюбленим заняттям
В дитинстві і юності я дуже часто їзди в з татом на дачу, де допомагав йому. Ця ділянка землі з усіх чотирьох сторін оточена лісом, тому наші поїздки завжди були пов’язані з походом за грибами. Мені дуже подобалося на дачі, там дуже спокійно, навколо ліс, співи різноманітних птахів. Нерідко до нас навідувалися зайці або лисиці. Одним словом - це місце, де відпочиває душа.
Коли в мене з’явилася власна сім’я, часу на поїздки на дачу більше не було. Відповідно я не був там кілька років і ця поїздка для мене була наче невелике занурення у минуле. Принаймні я так думав. Але виявилося, що за цей час багато чого змінилося.
Батькова ділянка як завжди залишається доглянутою, хоча через травму коліна цього року він зміг зробити значно менше ніж планував. Але всі інші ділянки зустріли мене занедбаністю. Люди, які їх обробляли, постаріли і більше не мають на це сил, а їхні діти не перейняли бажання працювати на землі. Це і не дивно, адже на хорошій роботі можна за лічені дні заробити гроші щоб купити все те, що ти можеш виростити на 6 сотках землі.
Нашою основною метою було викопати чотири дерева. Це яблуньки, які батько минулого року нащепив для моїх колишній співробітників. Їм дуже сподобалися яблука, які я приносив на роботу, і вони мене просили подарувати їм молоді деревця для їхніх садів. Сьогодні якраз настав день виконати обіцянку.
Оскільки я їхав машиною, то батько також вирішив скористатися можливістю, щоб привезти буряки, яблука та деякі інші речі, які автобусом чи велосипедом возити велика морока.
Поки він займався підготовкою вантажів, я пройшовся сусідніми ділянками.
Ця, наприклад є напівзанедбаною. Тут інколи приїжджає одна старша жінка, але вона вже не має сил підтримувати цю ділянку в порядку.
З іншого боку також видно, що час від часу сюди приїжджають люди трохи попрацювати.
Але більшість ділянок мають ось такий покинутий і занедбаний вигляд. Це дуже контрастує з тим, що залишилося в моїх спогадах, коли всюди були доглянуті сади, гарні будиночки та оброблені городи.
На ділянках залишилися кущі і дерева, які досі щедро родять, от тільки збирати їхні плоди нікому. Тут червоніються яблука, а скільки доспілого і незібраного винограду, ще й такого солодкого!
Покинуті квіти і досі красуються, хоча і немає перед ким.
Ліс не втрачає можливості відвоювати свою територію. Деякі покинуті ділянки зовсім заросли деревами і там навіть почали рости гриби. Мені пощастило знайти одного підосичника.
Ми завантажили багажник машини, а чотири викопані дерева я розмісти в салоні. Ми були готові відправлятися. Я ще зробив останнє фото на пам’ять 🙂, бо невідомо коли я ще сюди потраплю.
Ось і все, ми вирушили додому.
Ця поїздка змусила мене задуматися над тим наскільки все змінюється. Тридцять років тому за те, щоб отримати таку заміську ділянку землі, точилася гостра конкуренція. Люди навіть заздрили одне одному, бо комусь вдалося її отримати, а іншому ні. Пізніше такі ділянки можна було продати за 2 - 3 тисячі доларів. Минуло не так багато часу, але тепер тут все занедбано, більше нікому нічого непотрібно. Зараз ділянку можна купити за 200 - 300 доларів. Не виключено, що хтось віддав би її і задарма.
З часом поняття цінностей сильно змінюється 🤔.
I think that plot would later became your inheritance. Such arrangement is somehow peculiar to the African settings , most especially Nigeria.
Could the price be that less because of the war...?
No, the war is of no use here, such prices were before the start of the war. It's just that no one wants to do gardening anymore, it's much easier to buy vegetables and fruits. This may change if the economic downturn continues and people continue to lose jobs.
Це найбільш складний момент із заміським будинком і ділянкою - вони постійно потребують рук. Я ніколи не жила в селі і коли ми переїхали за місто (в основному через собак), то у мене спочатку було дуже багато ентузіазму. Зараз вже відчуваю, що не вистачає ні сил ні бажання, тому просто переглянула, що хочу мати в саду. Потроху замінюю плодові дерева декоративними ялинками, дубами та іншими лісовими рослинами, тим більше, що ми і живемо фактично в лісі.
Конкретно у випадку, який я описав, важливу роль відіграє фактор транспорту. Дачі знаходяться на пагорбах і туди потрібно їхати 8 км, при чому потрібно долати підйоми. Перевізники дуже важко хочуть давати туди автобуси, адже 99% пасажирів - це пільгові категорії. Такі рейси збиткові, а держава відшкодовує за них кошти через 100 років.
Але ви абсолютно праві. Людині, яка жила в місті, дуже важко звикнути до ритму життя, коли кожну вільну хвилинку потрібно використовувати для догляду за подвір’ям, садом чи городом, а часто за всім цим одночасно. Самому це робити взагалі нереально, потрібні хоча б ще одні робочі руки, а краще ще більше.
Хвойні дерева - це класний вибір. Вони не вимагають догляду і виглядають декоративно 🙂.
While people are wondering about cultivation, gardening and value/devalue of land here, your post made me so emotional. It has hit me so deep.
I'm so engrossed in how the time changes, how are priorities change and how we start living a life totally devoid of our parents. I mean once we were their babies and they were our universe. But not any more. This realisation alone makes me so sentimental. The old culture, olden days, those simple times, our grandparents, their generosity... In a blink of eye, everything is over. We have become practical, we are parents and we have a whole other family and lives. And soon our children will be distant. Ugh, I don't want to cry!
P.S: How is your father? Is his knee ok now? I bet he is a gentle, loving soul
It really is, everything changes, even the lifestyle. Perhaps these changes are not too drastic, but over time it is noticeable that we live differently than our parents lived.
Sometimes these changes cause a strong sense of nostalgia, especially when I think back to the times when my parents were full of energy.
He had to undergo surgery on his knee, but everything went well and the knee is fully recovered. However, another trouble befell him. He got sick, but the disease is not exactly identified, it is probably inflammation of a nerve. It is a little unpleasant and he has to spend more time at home, so he appears less often in the garden. It will probably last up to six months.
Always good to have a fallback in case times get worse than they already are. Sucks the garden is that far away from your house.
Yes, this is a consequence of living in the city 🙂 You have to go outside the city, overcoming several fairly steep hills. Father does not have a car, he has been afraid to get behind the wheel all his life, so it is quite difficult for him to get there.
Despite this, having a garden somewhere outside the city is wonderful. I would recommend it to all city dwellers. Not because you can grow vegetables and fruits in case of an even worse economic or political situation, but because working in the garden is very useful for giving your head a break from various worries.
Кооись і у мене була дача папу років тому. В окрузі декілька ділянок були занедбані. А в дитинстві також була ділянка. Тільки біля нас була річка, де с братом ловили на камиш жаб
Колись це було популярно і всі хотіли мати дачу 🙂. Це навіть було модним трендом.
Що ж ви з ними потім робили 😅
Місцезнаходження дач має значення. У нашому випадку це спасіння, а у когось забиті ділянки 🙁
Колись просто люди з міста реально на цій ділянці вирощували собі овочі таким чином економили, бо не купували ці овочі чи фрукти на базарі або в магазині. Зараз такої потреби вже немає, бо ми живемо у відносному достатку (щоб ми там не говорили, порівняно з дев'яностими і тим паче з часами "комунізму" так і є, на все можна заробити. Звісно, все дорого, їжа також, але поки що рентабельність городу не надто себе виправдовує, враховуючи час на нього витрачений. А ще ділянка потребує постійного догляду, я це добре, знаю, бо я вже заколупався збирати гнилі яблука, що нападали з дерев, які там рясно насадив батько, використовуючи кожен вільний клаптик землі, не занятий городом (колись давно я рахував всі дерева у нашому спільному саду, і старі, і молоді, то близько 200 вийшло). Бо цього року яблуні рясно вродили, купу гілок від цього поламало, хоча я ми підрирали трохи, опорами, що залишились з минулих років. А ще був дуже спекотний серпень і дуже багато яблук просто поспікалися на деревах, потім все впало на землю і лежить просто товстим килимом з гнилих яблук. Точніше лежало, бо я майже все прибрав, те що ближче до мого дому. Я дуже люблю, коли все красиво та охайно на подвір'ї та в саду і це прибирання зайняло в мене дуже багато часу, який я б міг витратити на щось інше. Але величезна частина саду залишилася неприбраною, бо не вистачає робочих рук. Батьки по мірі своїх сил займаються господаркою, а сестра з чоловіком щодня ходять на роботу, бо ж господарки не проживеш. Точніше проживеш, точно голодним не будеш, може навіть на базарі надлишки можна продати, молоко, сир, сметану, та й усе. Але грошей багато не заробиш. Будинок точно не збудуєш, навіть ремонт не потягнеш. Та й таке, такі справи.
Це точно так. Цього року мій батько здав частину яблук заготівельникам, просто для того, щоб вони не пропали. Це справжні копійки. Батьки дружини продають всім, хто бажає, молоко і сир. Якщо порівняти цей заробіток із часом, витраченим на утримання корови, то це знущання. Звичайно вони тримають корову для себе, а продають лише через те, що люди приходять і їм не хочеться відмовляти. Проте, дивлячись на ціну молочної продукції, я б ніколи не тримав корів для бізнесу.
А збирання гнилих яблук - це знайома мені розвага 😄, лише не в таких промислових масштабах як у вас.
"Промислові" гарне порівняння, хоча звісно не є такими 😄. Просто кожен має займатися лише однією основою роботою, решта - це хобі, тобто те, що приносить тобі задоволення і на що вистачає час. Спеціалізація праці - один з найбільших винаходів людства.