Жили собі люди...

Другий день поспіль дегенеративні особини обстрілюють моє місто. Вночі прилітають балістичні ракети по центру міста. Прилітають в дома, де сплять діти. Діти, яких потім викопують із під завалів.
Прилітають ракети - і лікарня лишається вікон. Всіх вікон. І хворих людей зимовою ніччю перевозять в інші лікарняні заклади.
Прилітають ракети - і жилий квартал лишається вікон і балконів.
Прилітають ракети - горять легкові авто.
Але всі ці матеріальні збитки не ідуть в зрівняння з можливістю втрати життя, з скаліченим здоров'ям, скаліченою психікою.
Сьогодні зранку, ідучи на роботу - зустріла сусіда. Молодий хлопець. Питаю - чому такий невиспаний? Каже що спав в передбанніку. З його зростом - це дуже нелегко. Ми живемо майже за 30 кілометрів від прильотів, хоча у нас і було чутно, та загрози нам не несло. Каже -"накрило". Виявляється вчора квартира його батька залишилася не лише без вікон, а ще й вибуховою хвилею винесло металеві двері. А у нього ось така психічна реакція - зміг заснути лише в передбанніку на підлозі.
Сьогодні зранку під обстрілом був Київ, а там зараз дочка з чоловіком, і поки вони не відповіли - моє серце також було не на місці. А вони присилають щасливі фото.

Вчора ввечері мене взяли в полон мої хвостики, ми спали сухенько і солоденько, не зважаючи на те, що я нервувалася, щоб мене на підлогу не виселили.