Новий день

Сьогоднішній ранок, на відміну від вчорашнього супертеплого ранку, був кардинально інший - морозний, вогкий та холодний. Це трохи дивне поєднання спричинило заморозки на ґрунті і водночас холодний туман вдалині. Я зумів насолодитися цією ранковою красою, бо сьогодні була моя черга проводжати дітей на зупинку, щоб вони сіли на шкільний автобус

Ось подивіться який мороз на траві:

А тут добре видно той холодний ранковий туман, дуже гарно підсвічений сонцем. Ну хіба ж не краса? 😊

Дивишся от на цю красу і думаєш: природа така мінлива і така циклічна, все повторюється в ній, і все має сенс. А який сенс у руйнуванні, які несуть окремі представники людського виду. Коли я був малий і вчився в школі, здавалося, що всі війни залишилися в підручниках історії, а 21 століття буде тріумфом людського розуму, неймовірного технологічного прориву та єднання людства для освоєння нових світів. Але це не можливо, доки на карті світу існує така ракова пухлина, як Росія, яка просто не може існувати та розвиватися, не атакуючи та поглинаючи сусідні країни та народи. Її треба випалити вогнем, поки ця гниль не розповзлася на цілий світ. А потім, наче в насмішку над нашими мріями про технологічний прогрес, вона розвиватиметься в одному доступному їй напрямку - конструювати нові машини та прилади та вбивств, а також щоб тримати цілий світ (а отім можливо і не один) під тотальним контролем несвободи і рабства. Тут Орвелл би здригнувся від гнітючих перспектив, які тоді чекатимуть на усіх тих, хто виживе.

Такі думки хоч не хоч лізуть в голову, коли зранку почитаєш про новини з фронту, про чергові нічні (і не тільки) атаки. Як виблядки з цинічним розрахунком позбавляють цілі міста тепла та світла перед настанням зими. Добре, що світ починає прозрівати, лиш би не було занадто пізно. А то йдуть на поводу усіляких істеричок, які кричать: не смійте бити ракетами Росію, бо почнеться Третя світова війна. Але як сказав генерал Залужний, який зараз посол у Великій Британії, нещодавно: "Третя світова вже почалася, у 2024 році". І ми в її епіцентрі.

Це був ліричний (хоча насправді ні) відступ, хоча не можу ж опублікувати лише одні фото (насправді можу, але є певні правила для постів, щоб їх не проігнорували куратори 😉). Наступне фото теж зробив вранці. Нам до зупинки дві хвилини ходьби, а є діти, яким іти дуже далеко, то ж дідусь підвозить їх до зупинки на фірі. Щоранку. Це до речі, чи не останній кінь в наших краях, якого можна винайняти зорати город чи вивезти гній чи якісь інші роботи.

Буквально за годину, коли я вийшов надвір нарізати собі м'яти для чаю, сонце вже заливало землю своїми променями і встигло розтопити мороз на землі, окрім тих місць, де було тінь. А оскільки тінь також пересувається вслід за за сонцем, треба розуміти, що іній розтанув дуже швидко. От тут мороз залишився в тіні маленької ялинки:

А тут видно чітку лінію між тінню від будинку (там ще є мороз) і освітленою стороною:

Ну а це власне той чай, із м'яти, за якою я ходив. Ще люблю додати до м'ятного чаю скибку лимона, для кислинки. Насправді дуже смачно.

А після обіду, коли Даринка приїхала з уроків додому, пообідала, ми поїхали з нею (на велосипедах) в стоматологічну клініку (вона в селі), на чистку зубів. Бо коли минулого тижня ми ходили до ортодонта на перевірку (в донечки зараз пластинка), та нас насварила, що Даринка погано чистить зуби і їх треба терміново чистити.

Там вже встигли поставити різдвяну ялинку. Ну не розумію я цього завчасного прикрашання, скопійованого із комерційного стилю, прийнятого на Заході. Для мене ялинка - це в першу чергу родина і час у родинному колі, а ще зима, мороз під ногами, кутя на столі - нормальне українське Різдво.

Коли поверталися назад, то день вже наближався до свого завершення, хоча насправді це була лише четверта година. Ще один красивий момент цього звичайного і водночас у всьому унікального дня.